Найшвидший піаніст планети Любомир Мельник:  про «безперервну музику», визнання та істинне звучання фортепіано

«Протягом трьох останніх століть з фортепіанною музикою нічого нового не відбулося. З 1650 року – нічого. Мистецтво Скарлатті продовжили Рахманінов і Прокоф’єв 300 років потому. Страшно подумати, що я можу стати останнім», – каже найшвидший на планеті піаніст, Артист Стейнвея – українець Любомир Мельник.

Любомиру Мельнику належать водночас два світових рекорди, офіційно встановлені у 1985 році у Швеції. Він досягнув швидкості гри понад 19,5 нот за секунду кожною рукою, і грав зі швидкістю 13 – 14 нот за секунду протягом години (ця швидкість знаходиться на межі людської здатності роздільно сприймати звук).

Мельник відомий своєю авторською технікою, яку він назвав «безперервна музика». Її суть полягає у використанні коротких нот і стрімких нотних комбінацій, які виконуються зазвичай із постійно натиснутою педаллю для створення обертонів та глибоких резонансів. Обертони змішуються або стикаються відповідно до змін гармонії. Переважна більшість музики Любомира Мельника написана для фортепіано, але йому також належить авторство камерних та оркестрових творів.

«Піаніст, що виступає, схожий на моторний літак, а виконавець «безперервної музики» подібний до літака реактивного. Це колосальна різниця».

Любомир Мельник народився 22 грудня 1948 року. Його родина емігрувала з України до Канади після Другої світової війни. Там він опановував мистецтво гри на фортепіано як класичний піаніст. Любомир дуже шанував Шопена і Баха, але у 1968 році вихід у світ композиції Террі Райлі «In C» – твору, який окреслив появу мінімалістського руху у класиці – змінив все. «Мені дуже сподобався цей твір, не лише з точки зору музики, але і з точки зору пережитого досвіду», – згадує Мельник. «Його казковість піднесла мою душу до висот. Я захотів писати музику, яка би впливала так само».

Його намір зміцнився після переїзду до Парижу у 70-их роках. Мельник вивчав філософію, захоплювався позакласними зібраннями хіппі і цікавився східними музикантами, такими як Раві Шанкар та психоделічний джазовий гітарист Джон Маклафлін. Мельника вразило, як ці виконавці «розвинули пальці так, щоб вони без жодних зусиль танцювали над усім інструментом».

Великий вплив на Любомира Мельника та формування його авторського стилю справила Каролін Карлсон – американський хореограф фінського походження, з якою Мельник працював у Паризькій опері у середині 70-их років. «Вона змінила мене і мою музику», – зазначає Любомир. «Каролін не ходила по землі, вона літала над нею. Куди би не повів тебе розум, тіло прямуватиме за тобою – це був її остаточний принцип. Вона мала трансцендентний стиль танцю». Багато творів Любомира Мельника було представлено у поєднанні з сучасною хореографією. Завдяки своїй співпраці з Каролін Карлсон він почав писати «безперервну музику» для фортепіано.

Створений піаністом «простір музики суцільного звучання» побудований на коротких нотах та використанні під час виконання натиснутої педалі, що створює стійкі обертони. Цей ефект значно перевищує звичне звучання фортепіано – це трансцендентна музика, яка гармонійно єдналася із трансцендентними рухами хореографії Карлсон.

«Для того, щоб осягнути істинну силу, яка походить від фортепіано, слід досягнути того рівня, на якому ви дійсно переступаєте звуковий бар’єр».

У той час Любомир був майже повністю позбавлений уваги: «Я голодував, у мене не було їжі», – згадує він. Але це стало ще одним аспектом розвитку його стилю. «Цей стан здатний відкрити щось зовсім нове, – пояснює Мельник, – я зміг би досягнути цього тільки відчуваючи голод». Гра на фортепіано переносила виконавця в якесь інше місце – туди, де він більше не відчував голоду. «Видавалось, наче музика несе мене туди, де ми ніколи не вмираємо, це подібно до відкриття красивих дверей у прекрасний світ. Моє тіло розчинялося у фортепіано».

Протягом попередніх чотирьох десятиліть Любомир Мельник жив, періодично переїжджаючи: серед лісу у Швеції, у Стокгольмі, у Німеччині, у канадському Торонто – і продовжує цей рух до сьогодні. «Я – як циган. Живу повсюди; мій дім – це моє фортепіано», – говорить він.

Любомир Мельник провів два роки, просто вдосконалюючи свою техніку «безперервної музики». Проте ширше визнання та прийняття йшло до нього довго. Він відчував, що світ класичної музики, яким він настільки дорожив і хотів бути його частиною, закрився перед ним. «Я не знаю, чому вони не прийняли мене, але це неприйняття було постійним явищем», – говорить Мельник із жалем. «Мене відкинули класичні виконавці, хоча і не всі: завжди знайдеться якийсь класичний піаніст тут або там, який би сказав: «Вау, це здорово!». Вони фактично визнали, що ніколи і не мріяли про те, що можу зробити я. Але, звичайно, вони могли би зробити це, якби вчилися зі мною, проте таких людей було дуже мало. Загалом класичний світ просто сказав мені: «Забирайся».

«Все, що я чую і переживаю, коли я граю, – це справжня музика, звук, фортепіано. Я заледве відчуваю щось інше. Я перебуваю майже не при свідомості, мій розум мчить, я просто лечу крізь цей пейзаж. Це за межами нірвани».

Тепер найбільший страх Любомира Мельника полягає в тому, що «безперервна музика» перестане існувати після нього. Кілька класичних піаністів зацікавлені у вивченні цієї техніки, а ще інші не мають технічних можливостей, необхідних для її розуміння, каже він. «Тисячі піаністів повинні літати як орли», – наголошує Мельник. «Невже Бог створив це чудо «безперервної музики» для того, щоб воно зникло? Я так боюся, так боюся, що помру, і ця музика загине, тому що залишиться незбагненною для класичного світу».

Сьогодні набагато більше людей знають про музику Мельника. Відкриттям свого таланту Любомир зобов’язаний одному із небагатьох своїх учнів, який розповів про свого вчителя сучасному німецькому піаністу Фолькеру Бертельманну, більш відомому за сценічним ім’ям Гаушка (Hauschka). Бертельманн покликав Мельника на свій Approximation Festival у Дюссельдорфі. Там виступ Любомира здобув успіх. Після цього, він отримав запрошення на музичний фестиваль у Кельні, де познайомився із композиторами-продюсерами Пітером Бродериком (Peter Broderick) та Нільсом Фрамом (Nils Frahm). Почувши виконання Мельника, обидва вони стали великими шанувальниками «безперервної музики». Відчувши, що вони можуть навчитися цій техніці виконання безпосередньо від майстра та допомогти відкрити його музику багатьом людям, зрештою Бродерик і Фрам стали співпродюсерами альбому Мельника під назвою «Corollaries».

Любомир Мельник дуже по-особливому і натхненно переживає мистецтво «безперервної музики».

“Коли я граю, то перетворююся на орла, що летить, дельфіна, який пливе, гепарда, що біжить. Я перетворююся у дощ, у хмари, у небо. Я більше не відчуваю пальців взагалі – їх немає, немає тіла. Є лише фортепіано і я, і ми звучимо разом.»


classic.komora.com

Tags: